ПЕРША КВІТКА

СУСІДСЬКА ДАЧА У ДОЕЛЕКТРОННУ ДОБУ

Пам’ятаю одну невтішно-потішну дачну оповідь, на одному з форумів, про двох хлопчаків з сусідньої дачної ділянки. Потіха там була, власне, крізь сльози, проте…

Було це у ті, давні й прості, часи, коли за слово “гаджет” людина могла й образитись.

Так от, хлопчаків тих, двох братиків, начебто й залишали на цілий тиждень самих, - літо, воля, гуляй скільки завгодно! - але ж при цьому, старшенькому наказали стежити все літо за тим, щоби менший читав. Меншенький, бачте, схопив погану оцінку з читання, - ну й ось таке покарання від батьків на всі канікули.

Але ж вигадливі батьки на цей раз промазали: покараним став той, кого призначили виконавцем батьківського вироку, тобто старший.

І цілісіньке літо, день у день, автор оповіді чув із-за огорожі тужливі крики екзекутора: “Чита-ай! Чита-а-ай! Сашко-о, читай, я сказав! Чита-а-а-й!”

Книга як засіб покарання. Книга, як (не побоїмося цього слова) катівське знаряддя для двох юних створінь, які ще ні перед ким і ні в чому не встигли завинити.

Ось яке невимовно сумне життя було у доелектронну добу. Сьогодні навіть важко уявити, який то був жах несвітський…

ЗГАДАЙ ДИТИНСТВО ЗОЛОТЕ…

А зараз? Зараз це ж навіть не життя, а просто якесь нескінченне свято читання!

Дітлашня захоплено переглядає маси картинок у соціальних мережах, на а разом з ними, - хай і коротенькі, але ж написи. А спілкування! Матінко рідна, та вони ж увесь час тільки й роблять, що спілкуються, і головне - текстами!

Людина, воно ж відомо, істота слабка, вона не може жити, не перегукуючись із собі подібними, - так будь ласка, роздолля: ватсапи, есемески, чати… Зрозуміло, що там найінформативніша частина це смайлики, картинки, і “ваууууу”, “о-о-о!” і “хахаха”, але всі ці вау все одно ж прочитати треба!

Перемовлятися один з одним вже не в моді. Та і як ти усе різноманіття емоцій, що ллються на тебе з екрану, передаш комусь, якщо відірвешся від їхнього джерела? Промовляти якісь звуки, дивлячись на його писок? Тю…

Тому, коли й говорять щось один одному, випірнувши у цей нудний світ з тієї, багатобарвної й насиченої емоціями реальності, то тільки щоб повідомити, що там щойно побачив, і сказати: “Ось я тобі перекину”, - і знову пірнути крізь віконце смартфону в той, справжній, світ. Де багато стежок-посилань, і треба вгадати, якою піти, де багато написів, в хащах яких треба швидко зорієнтуватися, де сила-силенна життя, де “вау!!!”, “о-о-о!!!” і “хахаха!!!”

А що, комусь заздрісно? Може хтось там намислив боротися з цим? Хтось дійсно хоче висмикнути бідних діточок звідти у нашу тоскну матрицю, де усі як із заліза та пластику зроблені, і діють як роботи, за програмою? Тоді нехай той зловмисник згадає, як його в дитинстві намагалися відірвати від тієї книжки, якою він захопився… Як почувався ти тоді, гонителю, га? Згадай. От-от…Відчував, що тебе силоміць витягають, - ти брикаєшся, пручаєшся, а тебе тягнуть, - із справжнього, живого світу у неймовірну нудоту.

ЧИ Ж ВИ НЕ ВІДЧУВАЄТЕ? - ЦЕ Ж ЕПОХА!

Тому, для всіх, хто полюбляє мордувати бідних діточок читанням, - утішливий висновок: не страждайте, панове, сучасні діти живуть у насиченому електронно-вербальному середовищі, вони увесь час пишуть (ну гаразд, - друкують), і - читають, читають, читають!

А музика! Назву диску - її ж прочитати треба… Хай частіше й англійською, то й що?.. А відеокліпи, - також підхожий не навпомацки вибиратимеш. А субтитри! А ігри! Та це ж ціла тобі енциклопедія підписів і написів густим шрифтом. Не кажучи вже про мануали…

Коротше кажучи, настала епоха загальної писемності та безупинного читання.

І вже неможливо уявити собі батьків, які б суворо наказували дитині своїй: “Щоб сьогодні ж, - чуєш? сьогодні! - прочитав усі написи і підписи у грі, яку я тобі вчора завантажив!” Смішно навіть помислити, щоб старшенький ходив по садовій ділянці за меншеньким, який уткнувся у стовпчик повідомлень у своєму смартфоні, і нив би: “Читай, я сказав!.. Чита-ай!”

СПЛАКНЕМО

І те, чим нас раніш, - кого мучили, а кого й дорікали, забираючи, щоб зір не псував, те, звідки ми черпали масу сюжетів пригод, казкових і героїчних, у рядки чого ми в дитинстві вдивлялися в темній комірчині, або й взагалі під ковдрою після “відбою”, наше джерело інформації і наш мучитель, - книга, - відплила у світ забуття. Викрутіть мокрі від сліз хусточки і висякайтесь у них востаннє.

Книга… Вічна їй пам’ять…

Прийшов час писати на цю тему спогади, і малювати до них ілюстрації, - про тяжку дитячу долю в часи доелектронні, - писати опери, квести і прощальні гімни.

Проте, - не видно ще поки напливу бажаючих митців, композиторів і гейммейкерів.

Ну що ж, принаймні нехай ця карикатура буде першою поминальною квіткою до підніжжя пам’ятника дивному і незбагненому явищу цивілізації, котре пішло собі геть, у небуття, і ім’я якому - “книга”.

ЛЮДИНА ДО ЛЮДИНИ ТЯГНЕТЬСЯ

ФАКТ, - І ЖОДНОГО ПОНЯТТЯ

Нас завжди й усюди, на будь-якому сайті і в будь-якій газеті, намагаються нафарширувати цікавими фактами. А про цікаві поняття - а хоч би тобі слово…

І це при тому, що живемо ми не в світі фактів, хоча за звичкою так і думаємо. Ми живемо в світі понять. Тому ж і мислимо ми не фактами, а поняттями. Навіть самі того не помічаючи. Поняттями “добре” та “погане”, “корисне” та “шкідливе”. Поняття “правда” і “що мені за це буде”, - якщо я тієї правди буду домагатися. Ну й таке інше…

А от факти, річ, неначебто, незаперечна, - слухняно вишиковуються для кожного з нас за ранжиром. У залежності від того, що кому добре, а що кому не до вподоби, і на що кожен з нас насмілився б, якби йому за це нічого не було б.

Ось, наприклад, ми знаємо, - щоправда, невідомо звідки, - що все на світі розвивається. Начебто це науково доведений факт. Але “розвиток” - це ж поняття! Виходить, що розвиток, як ще недоведений факт, існувало завжди, а поняття такого не було. То коли ж воно й чому з’явилося?

ДОПРОГРЕСУВАЛИСЯ

Якщо розібратися, з’ясується, що поняття про те, що все, - включаючи і людину, і її суспільство, - розвивається, виникло зовсім недавно. Десь так, коли вже йшла на посадку епоха Просвітництва. Бо все, що було до неї, - і платонівська ідея поступової реалізації того, що первинно вже існує “в зародку”, і меланхолійне гераклітовське “усе плине, усе змінюється”, - залишилося артефактами давньої філософії. Та, власне, і чого їм було метушитися? Життя текло собі повільно проміж острівцями війн, проблема розвитку ще не свербіла десь там, всередині, - тож філософ, як вільний рибалка, міг витягувати які завгодно висновки з цієї течії. А якщо царьок у його полісі вбачав якусь загрозу своїй деспотії, - завджи можна було зібрати манатки і переїхати в інше місто, до другого деспоту.

Потім, коли у світ прийшли великі релігії, проблему розвинутості підмінили дилемою “наш - не наш”. Для “наших” міра розвинутості визначалася відповідністю затвердженому ідеалові. А для неідеальної більшості було придумано процес “розвитку”, котрий полягав у примусово-добровільному виправленні злої та грішної первинної природи людини.

Але те, що почалося десь з 19 століття, - о, це вже було “круто”! Там такий розвиток розгулявся, що задля добропорядності довелося причепити йому фіговий листок поняття “прогрес”. А інакше бажання нестримної свободи ініціативи молодої буржуазії, бажання, щоб виробництво і споживання росли, не знаючи розумних меж, виглядали б уже зовсім непристойно. Бо ж і доходило воно, власне, до бажання свободи в усьому. А як додали до поняття “розвиток” додатковий сенс “прогрес”, - о, усе відразу набуло доброчесного вигляду.

І тепер кожний - прогресуй скільки завгодно, виробляй якомога більше і купляй скільки сили є. “Прогрес” слово маленьке, але дало волю всім і усьому.

І покотилося… Допрогресувались ми всі до того, що найрозвинутішою особистістю став уявлятися нам самотній “вовк”, який все знає й усе вміє. Вовчара, але ж в людській подобі, зрозуміло.

ЩО НАМ ТІ ПЕРЕТИНКИ…

Воно б хай би так і було, “може так і треба”, як казав поет. Розвиток же природний… Та воно так, от тільки з такої “природності” визирає раптом не дуже приємний висновок. Про те, що людей, які схильні жити, навпаки, не для себе, а заради інших, схильні завжди підтримати інших, налаштовувати взаємодопомогу, - ми таких, що, будемо “нерозвинутими” вважати?

Та так, якось воно дійсно… Аджу зрозуміло, власне, усім, принаймні, “інтуїтивно”, що ця, друга, “модель” людини набагато перспективніша. Не тільки в плані виживання, а й навіть для того ж “розвитку”, - людини, країни, цивілізації. То що ж робити?

Стоп. Ми, власне, для чого взагалі контактуємо один з одним? Для того, аби разом прийти до другої “моделі”, коли всі з задоволенням відчувають свою розвинутість як “загальність”, “всесвітність” людини? Чи для того, щоби я міг вільно користуватися тобою? Не брутально, звісно, не треба уявляти собі таке-сяке, ні, просто - купляв би в тебе твої знання і вміння, які потрібні особисто мені?

Ото ж… Така от загалом карикатура на розбіжність понять у нас виходить. І що хочеш роби, жонглюй поняттями з ранку до вечора, - усе буде або так, як на цьому малюнку, або по-людськи. А сам малюнок, як бачите, стверджує не таку вже й складну думку: людина до людини тягнеться. А якщо вже за великим рахунком, то людина потребує живого радісного відчуття “ми”. Тому перетни простір між нами хоч тисячею перегородок, - мі й через ці перетинки будемо один одного діставати.

І в прямому й у переносному сенсі.