СУСІДСЬКА
ДАЧА У ДОЕЛЕКТРОННУ ДОБУ
Пам’ятаю одну
невтішно-потішну дачну оповідь, на одному з форумів, про двох хлопчаків з
сусідньої дачної ділянки. Потіха там була, власне, крізь сльози, проте…
Було це у ті,
давні й прості, часи, коли за слово “гаджет” людина могла й образитись.
Так от,
хлопчаків тих, двох братиків, начебто й залишали на цілий тиждень самих, -
літо, воля, гуляй скільки завгодно! - але ж при цьому, старшенькому наказали
стежити все літо за тим, щоби менший читав. Меншенький, бачте, схопив погану
оцінку з читання, - ну й ось таке покарання від батьків на всі канікули.
Але ж
вигадливі батьки на цей раз промазали: покараним став той, кого призначили
виконавцем батьківського вироку, тобто старший.
І цілісіньке
літо, день у день, автор оповіді чув із-за огорожі тужливі крики екзекутора:
“Чита-ай! Чита-а-ай! Сашко-о, читай, я сказав! Чита-а-а-й!”
Книга як
засіб покарання. Книга, як (не побоїмося цього слова) катівське знаряддя для
двох юних створінь, які ще ні перед ким і ні в чому не встигли завинити.
Ось яке
невимовно сумне життя було у доелектронну добу. Сьогодні навіть важко уявити,
який то був жах несвітський…
ЗГАДАЙ
ДИТИНСТВО ЗОЛОТЕ…
А зараз?
Зараз це ж навіть не життя, а просто якесь нескінченне свято читання!
Дітлашня
захоплено переглядає маси картинок у соціальних мережах, на а разом з ними, -
хай і коротенькі, але ж написи. А спілкування! Матінко рідна, та вони ж увесь
час тільки й роблять, що спілкуються, і головне - текстами!
Людина, воно
ж відомо, істота слабка, вона не може жити, не перегукуючись із собі подібними,
- так будь ласка, роздолля: ватсапи, есемески, чати… Зрозуміло, що там
найінформативніша частина це смайлики, картинки, і “ваууууу”, “о-о-о!” і
“хахаха”, але всі ці вау все одно ж прочитати треба!
Перемовлятися
один з одним вже не в моді. Та і як ти усе різноманіття емоцій, що ллються на
тебе з екрану, передаш комусь, якщо відірвешся від їхнього джерела? Промовляти
якісь звуки, дивлячись на його писок? Тю…
Тому, коли й
говорять щось один одному, випірнувши у цей нудний світ з тієї, багатобарвної й
насиченої емоціями реальності, то тільки щоб повідомити, що там щойно побачив,
і сказати: “Ось я тобі перекину”, - і знову пірнути крізь віконце смартфону в
той, справжній, світ. Де багато стежок-посилань, і треба вгадати, якою піти, де
багато написів, в хащах яких треба швидко зорієнтуватися, де сила-силенна життя,
де “вау!!!”, “о-о-о!!!” і “хахаха!!!”
А що, комусь
заздрісно? Може хтось там намислив боротися з цим? Хтось дійсно хоче висмикнути
бідних діточок звідти у нашу тоскну матрицю, де усі як із заліза та пластику
зроблені, і діють як роботи, за програмою? Тоді нехай той зловмисник згадає, як
його в дитинстві намагалися відірвати від тієї книжки, якою він захопився… Як
почувався ти тоді, гонителю, га? Згадай. От-от…Відчував, що тебе силоміць
витягають, - ти брикаєшся, пручаєшся, а тебе тягнуть, - із справжнього, живого
світу у неймовірну нудоту.
ЧИ Ж ВИ НЕ
ВІДЧУВАЄТЕ? - ЦЕ Ж ЕПОХА!
Тому, для
всіх, хто полюбляє мордувати бідних діточок читанням, - утішливий висновок: не
страждайте, панове, сучасні діти живуть у насиченому електронно-вербальному
середовищі, вони увесь час пишуть (ну гаразд, - друкують), і - читають,
читають, читають!
А музика!
Назву диску - її ж прочитати треба… Хай частіше й англійською, то й що?.. А
відеокліпи, - також підхожий не навпомацки вибиратимеш. А субтитри! А ігри! Та
це ж ціла тобі енциклопедія підписів і написів густим шрифтом. Не кажучи вже
про мануали…
Коротше
кажучи, настала епоха загальної писемності та безупинного читання.
І вже
неможливо уявити собі батьків, які б суворо наказували дитині своїй: “Щоб
сьогодні ж, - чуєш? сьогодні! - прочитав усі написи і підписи у грі, яку я тобі
вчора завантажив!” Смішно навіть помислити, щоб старшенький ходив по садовій
ділянці за меншеньким, який уткнувся у стовпчик повідомлень у своєму смартфоні,
і нив би: “Читай, я сказав!.. Чита-ай!”
СПЛАКНЕМО
І те, чим нас
раніш, - кого мучили, а кого й дорікали, забираючи, щоб зір не псував, те,
звідки ми черпали масу сюжетів пригод, казкових і героїчних, у рядки чого ми в
дитинстві вдивлялися в темній комірчині, або й взагалі під ковдрою після
“відбою”, наше джерело інформації і наш мучитель, - книга, - відплила у світ
забуття. Викрутіть мокрі від сліз хусточки і висякайтесь у них востаннє.
Книга… Вічна
їй пам’ять…
Прийшов час
писати на цю тему спогади, і малювати до них ілюстрації, - про тяжку дитячу
долю в часи доелектронні, - писати опери, квести і прощальні гімни.
Проте, - не видно
ще поки напливу бажаючих митців, композиторів і гейммейкерів.
Ну що ж,
принаймні нехай ця карикатура буде першою поминальною квіткою до підніжжя
пам’ятника дивному і незбагненому явищу цивілізації, котре пішло собі геть, у
небуття, і ім’я якому - “книга”.

